Оскарження виконавчого напису нотаріуса |
|
Останнім часом велика кількість суб’єктів господарювання зіткнулася з проблемою оскарження вчинених нотаріусами виконавчих написів: судова практика свідчить про те, що левова доля таких позовів залишається без задоволення, і переважно з тих підстав, що позивачем (особою, яка оскаржує виконавчий напис, звичайно, є боржник) неправильно обирається спосіб захисту порушеного права. Статтею 50 Закону України «Про нотаріат» (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового проникнення до житла, виїмки та вилучення документів виконавчого провадження» від 15.03.2006 № 3538-IV) було передбачено, що нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, можуть брати участь у справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні як заінтересовані особи. Спір про право, оснований на вчиненій нотаріальній дії, розглядається судом у порядку позовного провадження. Спір про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса, розглядається судом за позовом боржника до стягувача. Тоді ж, на підставі Закону № 3538-IV частину 3 ст. 15 ГПК України було доповнено реченням такого змісту: «Справи у спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача»; а ст. 110 ЦПК України новою частиною такого змісту: «Позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса можуть пред’являтися також за місцем його виконання». Таким чином, Законом України «Про нотаріат» у названій редакції були передбачені як спосіб захисту цивільного права, так і суб’єктний склад сторін спору – боржник і стягувач; нотаріус цілком обґрунтовано залучався до участі в справі в якості третьої особи. Однак уже Законом № 614-VI від 01.10.2008 статтю 50 Закону України «Про нотаріат» було викладено у новій редакції. З моменту набрання чинності названим Законом (від 01.12.2008) і до цього часу зміст названої норми незмінний: нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду; право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Отже, дійсно, стаття 50 Закону України «Про нотаріат» у редакції Закону України від 01.10.2008 уже не містить такого способу захисту права, як визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Саме тому з певного часу господарські суди притримуються позиції, висловленої, зокрема, у постанові Вищого господарського суду України від 22.04.2009 у справі № 6/282/08, а саме: з приписів Закону України «Про нотаріат»вбачається, що у разі вчинення нотаріусом виконавчого напису всупереч приписам законодавства такі дії нотаріуса оскаржуються до суду, і в такому випадку вчинений нотаріусом акт визнається недійсним; враховуючи, що позовні вимоги були обґрунтовані саме посиланням на невідповідність виконавчого напису вимогам закону, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не відповідає нормам вищенаведеного законодавства, та визнав правомірною відмову апеляційного господарського суду у задоволенні позовних вимог. Що, однак, як свідчать матеріали Єдиного державного реєстру судових рішень, не виключає поодиноких випадків задоволення господарськими судами позовів про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню (наприклад, судові рішення у справах господарського суду м. Києва № 6/487, № 6/311), і уже після поширення відповідної судової практики, про яку йшлося вище. При цьому слід враховувати, що практика розгляду даної категорії справ загальними судами досі незмінна – незважаючи на нову редакцію ст. 50 Закону України «Про нотаріат», про яку йшлося вище, вимоги позивачів, адресовані у позовах до загальних судів, як правило сформульовані саме у вигляді прохання визнати виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню, і такі вимоги розглядаються судами по суті, у тому числі із ухваленням у справах рішень про задоволення позову. Мають місце і випадки формулювання позовних вимог таким чином: «визнати виконавчий напис недійсним і таким, що не підлягає виконанню», а нотаріуси залучаються до участі у справах подекуди як треті особи, а подекуди – як співвідповідачі. Відсутність єдиного підходу до розгляду судами загальної юрисдикції справ цієї категорії вимагає найпильнішої уваги фахівців, адже у такому разі можливість захисту прав та інтересів особи у кожному випадку звернення до суду перебуватиме в залежності від практики, що склалася у конкретному суді, або навіть від власного погляду судді, у провадженні якого перебуватиме справа, на це питання. Виходячи зі змісту частини 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як уже зазначалося, статтею 50 Закону України «Про нотаріат» встановлено, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду; право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Таким чином, одним із способів захисту права, встановленим законом, є оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, оскарження нотаріального акта. Якщо предметом оскарження є нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, а також нотаріальний акт, цілком обґрунтовано, що в якості відповідача у даній категорії спорів має залучатися саме нотаріус, яким вчинено таку нотаріальну дію/нотаріальний акт. Тоді виходячи з положень ст. ст. 1, 12 ГПК України та враховуючи, що господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК України, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер, спір про визнання недійсним виконавчого напису буде підвідомчий саме загальному суду, адже однією із сторін такого спору виступатиме нотаріус. Постає питання і щодо процесуального статусу стягувача у цій категорії справ. Нагадаємо, що досі стягувач залучався до участі в справі в якості відповідача на підставі ст. 50 Закону України «Про нотаріат» (в редакції від 15.03.2006), а також процесуальних норм ст. 110 ЦПК України та ст. 15 ГПК України, про які йшлося вище. Однак, слід пам’ятати, що норми ст. 110 ЦПК України та ст. 15 ГПК України є процесуальними нормами, які визначають правила підсудності прав, і фактично є нормами, прийнятими на виконання приписів ст. 50 Закону України «Про нотаріат»(в редакції від 15.03.2006). Нині названа стаття 50 Закону діє в іншій редакції, а тому керуватися неактуалізованими нормами ст. 110 ЦПК України та ст. 15 ГПК України при визначенні суб’єктного складу сторін та способу захисту порушеного права у справах про оскарження нотаріальних дій/актів є, як мінімум, необґрунтованим. Стягувач, на права та обов’язки якого безперечно може вплинути рішення у справі про визнання виконавчого напису недійсним, мав би залучатися до участі в справі в якості третьої особи на стороні відповідача. |
